ЧОРТІВНЯ. ГЛАВА 22. ЗИМОВЕ СОНЦЕСТОЯННЯ

          «У цю ніч мені снилася дохла риба і розбиті яйця, а від пана Анаксарха я дізнався, що розбиті яйця і дохла риба означають нещастя»

          Мольєр «Блискучі коханці»

I

     За вікном падає волохатий та якийсь не зовсім білий, важкий сніг.

     «Ось тобі, знову зима!» - дивлячись за віконні грати підсумовує сумну картину життя літній чоловік, якого більшість колег по роботі називає просто Дідом.

     «Прийшла, мать твою, знову прийшла!» - висловлюється він сам до себе і починає скляними, чи то, навіть, олов'яними очима шукати на столі чарку.

     І вже опівдня…

     Не встаючи з-за столу, Дід нахиляється в правий бік до нижнього відділення шафи та дістає почату пляшку паленої горілки, тим самим свідомо порушуючи правила трудової дисципліни.

     Крізь обшарпані стіни кабінету просочується мишача метушня колег по роботі, скрегіт сусідніх дверей, дитячий сміх та утробний спів каналізаційних труб.

     Дід наливає собі чарку, швидким рухом закидає горіляку до рота та обтирає рукавом піджака мокрі та слиняві губи. Ще раз нахилившись до шафи чоловік відщипує десь у його надрах шматок білого хліба та знову надає верхній половині тіла вертикальне положення. При цьому у нього звично паморочиться голова, гортань забивається гіркою мокротою, а обличчя ще більше червоніє. Він відхаркує мокротиння, але сплюнути на підлогу не наважується.

     В горлі знову дере. Щоб не зайтися в нападі кашлю, Дід починає обережно, але швидко ковтати слину. Дере все сильніше. Зрозумівши, що кашлю не минути, чоловік складає руки навхрест на грудях, пригинається головою до поверхні письмового столу та заходиться сухим бухиканням.

     У двері постукали. Стомлений кашлем чоловік повільно піднімається з-за столу й, накульгуючи, плентається до дверей.

Чортівня 2

ІІ

- Блядь!

У відкриті двері ввалюється колега по роботі кульгавого чоловіка - Льоха.

Хоч цьому молодику в позаминулому році й перевалило за сороковник, з тих чотирьох десятків він чітко пам'ятає максимум два. Решту, другу половину, витравив з його мозку алкоголь. Пожмакане, сумне обличчя Льохи вдало гармонує з запраним, позбавленим останніх ґудзиків робочим халатом.

- Здоров, Дід, - хрипіть колега і без церемоній сунеться до кабінету. - Як апарат?

- Нормально. Ладний, як то кажуть, до використання. А ти готовий?

- Завжди готовий! Тобто не в сенсі цієї справи. - Льоха переконливо проводить ребром долоні по неголеній шиї. - А в сенсі служіння науці.

Почувши його відповідь, Дід розпливається доброзичливою усмішкою.Слід зазначити, що, попри затрапезний вид і похилий вік Дід є геніальним винахідником. Дехто все життя винаходить велосипед, інші витрачають здоров'я і гроші на вічний двигун, а ось Дід ще з часів військової служби, таємно майструє прилад переміщень у просторі та часі. І це без дурнів!

- Щось рано ти сьогодні? - запитує Дід Льоху.

- Так душа ж горить! Самі розуміти повинні.

- Я й розумію. Але... Ти, головне, про норму не забувай. Можна ж й не повернутися.

- Так і що. Раптом там краще. У вас, для прикладу, мишами смердить, а там, надіюсь, повітря чистіше буде!

- То й що, смердить? Приймеш розчин для переміщення й сморід сам собою щезне!

- Прийму, обов'язково прийму... Потім. Але смороду не люблю. Що від мишей, що від кішок, що від собак.

- Кішки тобі не подобаються? Я б може й сам замість двох кішок завів одного кота. Не звичайного, жирного котяру, а щоб вченого. Щоби він не на дивані днями на проліт валявся, як то з ними всіма буває, а щиро міг вибачатися з того приводу, що обісцить мені туфлі. Поклавши лапу на пухнасті груди і витріщивши очиська.

Дід задоволено лупає здоровим оком й додає:

- А кішки? Кішки, то справжня біда... Кхе... Кхе... Кхе... Толя покійний як мені казав: «Ну що ти все мене за життя питаєш? Яке в мене життя? Дружина, теща, дочка, дві внучки, дві кішки й собака - сучка! І все це треба годувати, все це мушу терпіти».

- Діду, що  ви мені тут хєрню городите?

- Добре, не буду про сумне. Так що, починаємо?

І почали.

- Прихід?

- Є!

- Проникнення?

- Стале!

- Поїхали!...

І нічого не відбулося! Тільки легке миготіння повітря, то й все.

ІІІ

Крім злоякісного алкоголізму, була у Льохи ще одна неприємність, а саме: десь два тижні тому у Льохіної дружини зламався смартфон. 

І тоді Льоха сформулював новий закон природи: якщо у дружини зламався телефон, - очікуй неприємностей. 

Тільки того смартфону заглючить, як кожен нормальний чоловік вже мусить бути у всеозброєнні: що колір обличчя, що посмішка, що запах з роту... Навіть, якщо руки вже тремтять, мусить бути при пам'яті, бідолаха. Очі широко відкриті, мочки вух напружені, сіра речовина мозку кипить та немов передбачає наступні негативні явища, які незабаром проникнуть в здорове тіло сімейного життя та зведуть його нанівець...

Дід впевнено підхоплює зі столу вже пусту чарку, піднімає її на рівень очей та починає здоровим оком пильно дивитись крізь неї на пухнасті сніжинки, що через хвіртку повільно падають на підвіконня. Стан містичної посудини, з допомогою якої чоловік стільки років поспіль відкриває всім охочим двері в інші світи, є реально незадовільним. Дід виходить з-за столу, бере з батареї опалення не зовсім свіже вафельне полотенце та починає терти-перетирати її. При цьому, між іншим, він зовсім ні про що не думає. Медитує, ні?

Насуплений Льоха вилучає з кишені спортивних штанів, з під халата, пляшку біленької та готується до позапланового приймання «інгредієнту». Вже не за планом експерименту, а здоров'я для.

Але думає він при цьому ще й про телефон дружини, що так невчасно вийшов з ладу та зіпсував йому настрій 

Дід цього не помічає та повільно, але якимись різкими, недбалими та невпевненими рухами видаляє залишки жиру та інших нашарувань зі свого приладу. Коли чарка, на його думку, стає більш-менш прозорою та, нарешті, займає своє місце на товстому склі, яке покриває частину письмового столу та під яким біліють різні накази та графіки, підписані директором, Дід відчуває себе зовсім змореним. На його вилицях виступають краплі поту, такі великі, що зі сторони їх цілком можна прийняти за сльози.

Леха тим часом починає ковтати горілку. Прямо з горла... По пролетарському...

Дід це помічає але не свариться, а тільки співчуває.

- Може тобі закусити... Хліб в мене є.

- Ні, закуска градус краде ... - фразою з кінофільму відповідає мандрівник.

Нерадісно зітхнувши, Дід різким рухом кидає на підвіконня брудне полотенце і, суворо дивлячись на Леху, запитує:

- З дружиною як?

- Тепер вже заспокоїлася. А з ранку що було, ви б тільки почули? Знову на мене орала: «Ідіот, я хочу телефон! Нічого не знаю! Зроби що-небудь! Купи! Зрештою, візьми кредит! Як ти мене замучив, алконавт проклятий».

- А ти?

- Промовчав.

Дід добре знає, що його "піддослідному" не подобається сваритися зі своєю, в минулому, красивою та коханою дружиною.

Але ніхто не знає, що найзаповітніша мрія Льохи полягає у тому, щоби втекти хоч будь куди, хоч до Польщі, хоч на один з полюсів, хоч - просто геть з дому.

Тому і стоїть він ось так, нічого не бачачи й не чуючи, немов і немає його зараз в цьому кабінеті, перетвореному в експериментальний майданчик винахідника.

ІV

- Слухай, пий вже. - каже Дід нерадісно і несподівано додає:

- І мені деку налий, бо щось у мене від одного твого незадоволеного виду бажання експериментувати зникає.

Рівно через секунду Леха стає перед ним з секретною чаркою інгредієнту в правій руці, але Діду, навіть не глянувши в його бік, з образою каже:

- Холодна, так? Ні, не буду, у мене ж горло хворе.

- Завжди ви до мене чіпляєтесь, як та моя сучка. Чортівня якась, чортова чортівня. З глузду з'їхати можна. І яка вона може бути холодна, я ж вже пів години як з вулиці присунувся

- Слухай, слухай... Слухай, гаразд. Проїхали. Відтягував я цей момент, але ж доведеться, хоч як ні крути. Пам'ятаєш? 200, й не більше за один раз!

- Тримайте, оце рівно ваша доза!

Стіни кабінету ніби здригуються і починають розтікатися, як морозиво під нестерпним липневим Сонцем.

- Якого біса, Льоха? - гарчить Дід.

- Нічого не розумію. Я ж перевіряв градус - все, як має бути. І чарка ж в порядку.

- Впевнений?

- Еге ж! Дивиться, це ні на що не схоже! Градус, доза, - все як книжка пише. А не бере...

- То, блядь, якийсь ідіотизм, слухай. Слухай, слухай ... Ти ж прекрасно знаєш, що цього не може бути!

Дід стає розлюченим й розгубленим одночасно. Льоха, закусивши губу, схиляється над столом.

- Гаразд, - каже він через деякий час, - я прорахував вірогідність по кожному випадку... Горілки не вистачить. Це - засада! Нам нікуди діватися, хіба що бігти до магазину. Але це вірна смерть, тому що нас обов'язково хтось закладе.

- Ці козли на вахті готові на все, навіть вмішатись в наш експеримент.

Дід тихенько вислизує з кабінету на розвідку.

Льоха в решті решт засинає на зсунутих стільцях, прямо в навчальному кабінеті, під грізним поглядом намальованих гетьманів, що зі стін спостерігають за скрученим у позу зародка тілом. Воно ледь вмістилося на шкільних стільцях, то ж коліна впираються в задню панель парти. Долоні рук, тісно притиснуті одна до одної, розміщуються під правою щокою. І хоча все це виглядає дуже по дитячому, обличчя Льохи не є безтурботним: губи раз у раз здригаються, а по щоках хвилею пробігають ритмічні судоми.

V

Дід важко дихає коли протискується в щілину ледь-ледь відчинених дверей назад до кабінету. Там він вимикає верхнє світло та незграбно моститься за свій робочий стіл. Але ж в ту саму секунду він краєм ока помічає якийсь рух за вікном, що навпроти його робочого місця. Тоді він зривається з місця, підбігає до вікна та обережно виглядає з-за штори. І те, що він там бачить, викликає у нього стійке емоційне перевантаження, бо Діду було вкрай неприємно спостерігати, як у напрямку гуртожитку власною персоною повільно дрейфує директор. "Не може бути..." - під ніс собі майже нечутно промовляє Дід, через те, що чудово знає, що його керівник має так багато проблем, що він аж ніяк не може надумати проінспектувати ввірений йому дев'ятиповерховий гуртожиток. На жаль, це було тільки логічне припущення, а на практиці, трохи припадаючи на праву ногу, великий як гризлі, директор виходив на рубіж атаки.

Дід прекрасно розуміє, що будь-які спроби протистояти неминучому, приречені на поразку та, знову присівши за стіл, намагається стати мізерним та, навіть, невидимим, охопивши себе руками й підібравши під себе ноги.

За п'ять хвилин у двері кабінету стукають. Потім ще, й ще, й ще...

Дід сповзає з крісла, крадькома підбирається до сплячого Льохи, тихенько розштовхує його та збентежено доповідає про те, що трапилося, після чого вони мовчки сідають навколо столу, де посередині покоїться чарівна чарка, та ніби застигають в очікуванні подальшого розвитку подій.

Дід тарабанить пальцями по склі, що лежить на тому столі, а його колега Льоха обтирає брудним полотенцем спітнілі долоні рук. Хвилиною раніше він хотів налагодити телефонний зв'язок з іншими колегами, але на другому кінці дроту ніхто не підняв слухавки.Спроба подзвонити ще й на вахту так само виявляється марною. "Мабуть, моїм експериментам справжній писець" - спалахує в голові у винахідника. У якийсь момент у Діда також виникає ідея спробувати втекти через вікно, але з його хворою спиною про це не могло бути й мови...

Раптом Дід помічає, що прямо зі стелі на Льоху падає нестерпно блискучий, щільний промінь світла.

Поекспериментували... Льоху забирають інопланетяни.

VI

А Дід вже не може навіть дивитися на свій винахід. Але, йому доведеться, не тому що йому шкода колеги, а тому що за дверима очікує зустріч з директором. Добре що й інгредієнт ще залишився. Половину норми. Тільки на зв'язок вийти. А ці три сонця таки діють на нерви.

- Олексій! Льоха, твою дивізію. Сучий ти кіт і свинячий півень!

- Дід, пиздець, я в тарілці. Скільки тут всяких штучок? Екрани, трубки, шатуни. Все таке різнобарвне. І темно-зелене, і біло-золоте, і синє, синє, синє. А гуманоїд, - вилиті ви. Очі тільки великі і без зіниць. Й одне з них точнісінько як ваше, те, що погано бачить.

- І як ви спілкуєтеся? - запитує Дід.

- Зашибісь. Були на якийсь просунутій планеті. Ні хєра там немає, крім механізмів. У вашого близнюка там тьорки з місцевими. Я в ілюмінатор зирів, з тарілки. Абориген хрєнов незадоволений залишився. Близнюк ваш миттю до нашої тарілки і драла. Трах-бах, - нова зупинка. Планета, так собі. Сонце всього одне. І виглядає ця планета зовсім як наша земля 30-х років: капелюхи, сигари, форди. Близнюк все про золото цікавиться. Та й не золото це, а інший метал, правда дуже рідкісний, як я зрозумів. А місцеві, - зовсім як ми, люди, як люди, тільки шкіра срібляста. Ваш близнюк одного з них викрав та прив'язав в тарілці до сидіння. По морді його лупцював. Коли він трохи зморився та вийшов перекурити, я з бранцем мав змогу поспілкуватися. Тільки по-нашому, без мордобою. Фото з видами планет йому демонстрував. Він зі всім погоджувався, посміхався мені, так я втратив пильність і він щез. Але невдовзі повернувся. Каже, що йому відоме майбутнє нашої Землі. І відеокліп мені в голові прокрутив, в якому наша старенька Земля буквально розсипається на кавалки. А спочатку від Алтаю до Південного Китаю робиться офігенний розлом. А ще він мені втикав, що в нашому пиздеці ми самі й винні. То всі вони так кажуть і в мене інтерес до нього і зник. Збираюсь рвати кігті. Я, поки близнюк десь вештався, там змайстрував апаратик з тутешніх трубочок. До зустрічі, колего!

- Де ця цапина морда пропадає. Надеру я йому писка при зустрічі, слухай! - думає Дід.

VII

Як раз із дзеркала вилазить Льоха та підносить до носу Діда цікаву металеву посудину. Ймовірно в ній плескається інопланетний самогон.

- Викинь цю гидоту. - Дід каже.

І чарку нашої йому підносить у відповідь.

- Льоха? Ковтай!

Потім швидко наливає колезі нову порцію!

- Твою дивізію! - промовляє він. - Коли тебе, Льоха, ще не було на світі, у Воркуті, в одному ресторані служив собі швейцаром теж такий собі Олексій... І не те, щоб серце у нього зносилося в гарячці буднів, а просто взяв він і помер, тобто звалився на підлогу і віддав Богу душу. Ніхто спочатку й оком не повів: п'ють, слухай, гірку, пісні сумнівного змісту затягують, танцювати пробують... А покійний швейцар знав, негідник, що заворушаться ще громадяни, як тільки взнають про зашиті в старому матраці сто тисяч рублів трудових заощаджень. Так воно потім і вийшло. І все начальство почало шукати можливість породнитись зі швейцаром, хоч би й посмертно. Але несподівано найшовся й справжній спадкоємець. Він показав документи, що незаперечно підтверджували його права на стотисячний спадок Олексія. Тоді ж він і, не довго думаючи, відписав всі належні йому тисячі місцевому дурдому. Чув про таке?

- Ну ви й чешете, вашу маму...

- Твою...

- Мою...

- Пий!

- Більше не можу!

- Лист нащадкам приготував?

- Завжди зі мною!

- Слухай, Льоха, а ти чув, що якийсь мудак з льодовика в Антарктиді витягнув бактерію, якій десять мільйонів років. І ця гидота почала розмножуватися.

- До чого це ви?

- До того, що таким козлам, як я й ти, розмножуватися категорично протипоказано.

- Сам знаю.

- Ще раз питаю, ти готовий?

- Я? Так!

- Виконуй!

Льоха знову випарюється. На стільці залишається пожмаканий папірець. 

VIII

Дід насовує на кінчик носа окуляри і починає читати:

«Привіт, люди майбутнього!

У перших рядках свого листа поспішаю повідомити, що я ще живий!

А ви там взагалі як, люди? Невже, мене там не пам'ятаєте? А Діда?

Не треба! Киньте! Ми не заслужили!

У вас все буде по-іншому... Все у вас буде добре, і, навіть, краще, ніж добре.

Зараз я сиджу один в своїй захаращеній майстерні та намагаюся відтворити свої скромні думки. Я ще не вмивався, не голився, нічого не їв. Був, правда в магазині, купував четвертинку. Мені тепер і без грошей дають. Діда зустрів. Теж не без пригод. Звичайно. Але сьогодні пречудово все вийшло, мабуть тому, що одягнений я був більш-менш пристойно. Так от, вистояв я в черзі і кажу: «Де це бачено, щоб хорошим людям без грошей горілки не давали?»

А Дід:

- Я, блядь... У мене, блядь...

А я, на відміну від Діда, ввічливо, чемно кажу:

- Немає в мене готівки!

Дід:

- Я... Я... Я...

 Не будемо вам горілки продавати без грошей і все тут! - хором виводять рулади продавці.

І Дід:

- Бл ... Бл ... бл ...

А я ще раз питаю, так тихо-тихо, культурно-культурно:

- Ви добре подумали?

Вони на мене подивилися і раптом кажуть:

- Ой, боже, та нічого такого і не було між нами! Беріть вашу четвертинку і справа з кінцем!

А коли я ще їм на прощання «Дякую» сказав, то у них там вийшла повна катастрофа: в піт їх кинуло, сердечка у них зачастили, оченята забігали... А я пішов собі.

А Дід...

- Я, блядь... У мене, блядь...»

І все, на цьому Льохін лист до нащадків закінчувався.

Читання листа вкрай підриває і так розхитане здоров'я Діда: в горлі знову дере, голова розколюється. Він думає: «Це не лист нащадкам. Це донос на мене». І його ще більше лякає директор, який вріс у підлогу прямо за дверима кабінету.

А у всьому винна погода, політики та відсутність нормальної горілки.

Ну що це за блядство, коли бардак стає сенсом життя, а кожен пішак корчить з себе королеву.

Чому так обливається сльозами затягнуте свинцевими хмарами небо, схоже місцями на запрану білизну?

І немає під цим небом щастя, і не знайти його ніде, навіть в інших державах.

А взагалі, Земля - це Пекло! І наше земне існування - це пекельні муки за гріхи минулого життя. І найвитонченіша з мук, - відсутність спогадів про те, попереднє життя.

11 грудня 2017 року