НІКОЛИ НЕ ОБІЙМАЮ ЧУЖИХ

Я ніколи не обіймаю чужих. А цього чоловіка обійняла на прощання. Ми розговорились на зупинці.

Це В. Він з Ірпеня. Обличчя не показую.

"Ото дружину і внучку на моїх очах розірвало. Вони помогали волонтьорам. Ну там їжу, ліки... Вони вийшли надвір по воду, а я в домі остався. Так їх і розірвало. Кровіщі було... Де рука, де кусок голови... Я потім в пакетік їх збирав і в квітнику похоронив, щоб собаки не рознесли... А внуку я не казав, що нема їх... Потім скажу...  Я по підвалах двадцать  три дня. Мені тут зробили рентген, кажуть-Ви курите? А я нє, 40 років не курю, то я так пилі надихався... Увезли мене сюда  воєнні. Наші воєнні-то взагалі прекрасниє хлопци. Вони і годували нас, коли їсти не було чого, і лікарства давали, дай Бог їм здоров'я. А дім... Нема дому. Я три дня привалений лежав, пока мене наші не найшли. І то були б не найшли. Случайно. Я случайно живий. Мене в ямку одкинуло, і я живий. Після війни поїду назад. Ото построю щось маленьке таке. І своїх....похороню як людей. Я тут не лишусь.  Що ми рускім зробили, що вони отако на нас? За що? Моя жінка була вихователькою, а я слєсар.. За що?"

Чоловік старається не плакати. Дякує. Обіцяє сходити до психолога і знову-до лікаря. Обійняла. Це найменше, що могла йому дати...

Пишу цю історію не задля піару. Щоб не забути.

Тетяна Боярчук