ВОСКРЕС ХРИСТОС - ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА

Україна святкує другий «воєнний» Великдень у своїй новітній історії. Уже друге Світле Христове Воскресіння ми зустрічаємо в сум'ятті духу, і язик не повертається говорити про «світлий празник», коли навколо сама пітьма - на кілометри навколо, на роки наперед. Що з того, що Бог «смертю смерть подолав», якщо тисячам і тисячам його синів та доньок не вдалося уникнути її коси?

«Смерте, де твоє жало?»

Тут воно, тут - у Бахмуті, під Вугледаром і Авдіївкою. У Запоріжжі й Гуляйполі. У гектарах свіжих могил, абияк маркованих рукописними табличками. У списку контактів, із якого несила вилучити тих, хто вже ніколи не відгукнеться, - наче кинути жменю землі на віко труни.

«Пекло, де твоя перемога?»

Та ось же - у тремтінні рук, у порожнечі всередині, у страху нічних дзвінків і сигналів месенджера. Прямо в стрічці новин: ще один західний піаніст їде в Москву грати Бетховена, тому що він «зневажає культуру скасування». У промовах патріарха найбільшої православної церкви, проголошених на Великий четвер - у день останньої Вечері, молитви в Гетсиманському саду, арешту й суду над Христом. «Росія завжди на боці світла». «Росія ніколи ні на кого не нападала - тільки захищалася». І тепер, за патріархом, Росія не воює - лише бореться за свої «цінності»: щоб мама й тато не називалися «Батько 1» і «Батько 2».

Що ж, заради таких великих «цінностей» можна знищити не один мільйон мам, тат, та й дітей теж. Логіка цілком пекельна: немає людей - немає гріхів.

Війна - час пожирачів смерті і логіки пекла. Де вже тут «смертю смерть подолати» і побачити світло...

Надійніше спертися на ненависть. Ненависть до тих, хто це розпочав і не втрачає надії закінчити, на превелику радість собі, торжеством пекла, особливо того його відділення, де висить табличка «рускій мір». Великодні роздуми біжать геть від гріха й спокути: актуальніше покарання, відплата. Біжать до того солодкого моменту, коли той, хто різав голови, відчує тонкий аромат свіжої джутової мотузки, що обвила шию. Коли той, хто віддавав наказ про початок «спецоперації», сам почує останній у своєму житті наказ, відданий розстрільному взводу.

Ненависть дає сили тим, хто йде на ворога. Вона допоможе розтрощити, вбити, стерти з лиця землі. І втримає на поверхні, не дасть потонути у відчаї. Ми потребуємо постійних ін'єкцій ненависті і приймаємо її як ліки: щоб не втрачати орієнтирів, залишатися в тонусі. Щоб підтримати свій біль і жах: саме вони об'єднують нас у єдине покручене стражданнями тіло. Нескінченний перепост відео і фото, одкровень жертв, викриттів усіх і вся - ланцюгові реакції гніву, що пробігають по нашому колективному тілу. Болить - отже, ти ще живий. Злишся - отже, ти причетний до спільної боротьби, спільної мети, спільного пориву стерти на порох ворога й розвіяти саму пам'ять про нього. Причетний до ненависті. Причетний до смерті.

Ненависть убиває. Але, на жаль, не тільки ворога. Вона руйнує нас самих. Зсередини - на хімічному рівні, постійним підживленням кортизоном і адреналіном, потрібними солдатові в атаці й зовсім зайвими оддалік лінії фронту. Вона випалює живе і всередині, і навколо нас: наших учорашніх друзів, колег і партнерів, які дедалі частіше не відповідають високій планці «істинного патріота». Не тією мовою говорять, не тим богам моляться, не тим

лайки ставлять, не за тих голосують, замало донатять, і не на те, і не тим... І навіть помирають, виявляється, хоч і за Україну, та однак неправильно: не ті слова виголошують, спину нерівно тримають, - хіба так мають умирати істинні патріоти?

Ненависті однаково, кого палити. Хто ближче, по тому й смальнемо. Боротьба із «внутрішнім ворогом» набуває загрозливого масштабу. Втративши величезну частину населення у війні - мертвими, депортованими, біженцями, ми продовжуємо почате не нами ґрунтовним «чищенням лав». Сказано ж: не всі достойні ввійти в Землю Обітовану.

Але з ким підете далі, «істинні»? Скільки залишку ізраїлевого затримається у вашому крупнодірчастому решеті «праведності»? Вистачить вас, щоб підняти країну з руїн? Буде з ким народжувати й виховувати нових громадян, годувати-лікувати, орати-сіяти, відбудовувати і запускати виробництво? Захищатися від маніяка-сусіда, який, на жаль, нікуди не подінеться з мапи світу, скільки б ми не ненавиділи? Буде з ким хоча б війну довоювати?

Той, хто довго вдивляється в пітьму, забуде, що буває світло. Смерть настирливо витісняє з нашого поля зору життя, і чим менше ми думаємо про життя - зокрема про майбутнє життя, тим певніша перемога пекла.

Яка вона, ця земля обітована, за яку воюємо, заради якої страждаємо і втрачаємо найкраще, що в нас є? Невже все й справді заради «повернення територій», як віщає телевізор? Звісно, повернути своє - достойна мета: агресор повинен піти ні з чим, інакше справедливості немає під Місяцем. Але справедливість - птах рідкісний і норовливий. Адже навіть якщо ми вийдемо на кордони 2014 року, ми не повернемо всього того, що втратили. Ми не повернемося ні в січень 2022-го, ні в березень 2014-го, ні в будь-які інші благословенні часи, коли дерева були великими, а мама з татом - живими й повними сил.

У нас немає шляху назад. Того, що ми втратили, ми не повернемо ніколи, і ніхто нам цього не компенсує, - жало смерті разить наповал, і мертві не встануть із могил з останнім пострілом у цій війні. Усе, що нам залишилося, - це життя майбутнє. Але для того, щоб побачити його обриси, нам потрібне світло. І навіть якщо ми наразі ще його не бачимо, треба його придумати. Бо справжня перемога - це не про кордони. Або принаймні не тільки про них. Це про життя, яке настане. Воскресіння Христове - ось приклад ідеальної перемоги.

Не менше, ніж снаряди, танки, системи ППО, нам потрібне бачення майбутнього віку. Нам не створити моделі нашої перемоги на паливі чистої ненависті, - це паливо добре тільки для руйнування. Творення живиться зовсім з інших джерел. «Воскрес Христос - воскресне Україна»: я знаю, ці слова повторюватимуть у кожній українській парафії в це Світле Христове Воскресіння. І кожен пристойний священик не промине нагоди нагадати парафіянам, що жертва Христа була актом грандіозної любові. Ненависть - зброя масового ураження, яка не щадить ані своїх, ані чужих. Любов не рятує від страждань - можливо, навіть навпаки. Але це єдиний спосіб перемогти пекло й повернутися до життя. Єдиний шлях до перемоги, яка не про «території» і «кордони», а про життя майбутнього віку.

Нам треба уявити собі цю перемогу та це життя і починати його плекати вже зараз. Хоча б заради того, щоб ті, хто вже приніс свою жертву, зробили це не намарно. І щоб ті, кому ще належить свою жертву принести, знали, задля чого вони вирушають на свою Голгофу.

© Катерина Щоткіна, Тарас Паньо